Психологічна просвіта

 

 

Комп'ютерна залежність у дошкільників: чи можлива?

 

 

 

   Дорослі нині активно користуються комп'ютерами та іншими електронними девайсами. І оскільки більш за все дитина дошкільно­го віку прагне бути як дорослий, діяти як він, то під час ознайомлен­ня з комп'ютером, у неї горять очі від захоплення та інтересу. Освоюю­чи комп'ютер, дитина стає зібраною й уважною, запам'ятовує значну кількість інформації, вчиться аналізувати, у неї активізується розу­мова діяльність. Утім не все так безхмарно, адже комп'ютерна залеж­ність може виникнути й у дошкільному віці. Тож дорослі мають на­вчити дошкільника правил роботи за комп'ютером, розповісти йому про користь і шкоду, які може спричинити «спілкування» з ним.

 

   Чинники комп'ютерної залежності

  Через вікові особливості психіка дитини старшого дошкіль­ного віку нестабільна. У цьому віці відбувається зміна основного виду діяльності: гра змінюється навчанням.

   Нестабільність психіки є однією з підстав виникнення різних видів залежності, і не лише комп'ютерної. Окрім того, дитяча психіка найбільш схильна до звикання за систематичного впливу на неї.

   Під впливом комп'ютерних ігор у дитини навіть у дошкільно­му віці може сформуватися адиктивна поведінка. Зокрема вона ха­рактеризується прагненням утекти від реальності. Тож дитина не розв'язує важливих для себе проблем, зупиняється у своєму особис­тісному розвитку. Захоплюючись комп'ютером, вона значно менше цікавиться звичайними іграшками, натомість постійно прагне пори­нути у світ віртуальних ігор.

 

   Фахівці виокремлюють такі чинники виникнення в дитини комп'ютерної залежності, як-от:

  • відсутність контролю з боку батьків;
  • невміння дитини самостійно грати, організовувати свою гру;
  • дефіцит спілкування в сім'ї, за якого дитина прагне надо­лужити його, тож і компенсує спілкування з близькими людьми взаємодією з комп'ютером;
  • незмінність стилю спілкування батьків через неусвідом­лення ними процесу дорослішання дитини;
  • відсутність особистого простору, де дитина почувалася б господарем;
  • низька самооцінка та невпевненість у своїх силах, залеж­ність від думки оточення;
  • замкнутість;
  • неприйняття дитини однолітками.

 

    Прояви комп'ютерної залежності в поведінці дитини

    Передусім комп'ютерна залежність змінює поведінку дитини. Про виник­нення цієї залежності можуть свідчити такі поведінкові прояви:

  • виникає нав'язливе бажання грати на комп'ютері;
  • віддає перевагу грі на комп'ютері, обираючи між колись улюбленим заняттям і новим захопленням;
  • переживає радість на межі з ейфорією в очікуванні комп'ю­терної гри або під час неї;
  • відривається від гри з величезним опором;
  • протестує, благає, нервує, коли батьки припиняють гру;
  • не може дотриматися означеної тривалості роботи з комп'ю­тером.

   Утім останній прояв пов'язаний з віковими особливостями дитини-дошкільника. Сприймання часу та вміння планувати власну ді­яльність лише починає формуватися в старшому дошкільному віці. Тож планувати та/або контролювати час роботи дитини за комп'ютером – це завдання дорослих. І насамперед, завдання для них щодо організації власної діяльності за комп'ютером. Адже дорослий та його діяльність, поведінка, реакції є зразком, який наслідує дитина.

 

Захоплення на етапі освоєння комп'ютера як первинний ступінь комп'ютерної залежності

     Результати досліджень проблеми комп'ютерної залежності у ді­тей різного віку дали змогу виокремити такі її ступені, як-от:

  • захоплення на етапі освоєння комп'ютера;
  • стан можливої залежності;
  • виражена залежність;
  • клінічна залежність.

    Зауважимо, що в дитини дошкільного віку здебільшого може сформуватися перший ступінь комп'ютерної залежності. Другий ступінь характерний для молодших шко­лярів. Третій і четвертий ступені мож­ливі у підлітків, хоча іноді виникають і в молодшому шкільному віці.

 

    Перший ступінь залежності форму­ється в дитини під час опанування неві­домого, але надзвичайно цікавого при­строю. Цей етап триває не довше одного місяця – дитина «зависає» за комп'ю­тером. Потім зазвичай інтерес зменшу­ється, на своє місце повертаються звичні справи та захоплення або ж виникають нові.

     Зазвичай надмірне захоплення дитини комп'ютером викликає осуд з боку оточення. Це лише поглиблює конфлікт із дитиною та по­силює її пристрасть до проведення часу за комп'ютером. Тому вихо­вувати дитину слід так, аби вона розуміла, що комп'ютер – це лише «помічник» у розв'язанні щоденних питань, які виникають у житті, а не альтернативний світ. Для дитини дошкільного віку найавтори­тетнішими дорослими є батьки. Тож саме вони мають подбати про профілактику комп'ютерної залежності і стати прикладом адекватного використання і комп'ютера. Адже інколи комп'ютерна залежність є наслідком внутрішньо сі­мейної ізоляції дитини. Тому корекція сімейних стосунків найперше завдання аби запобігти комп'ютерній залежності у дітей будь-якого віку.

    Найліпша профілактика комп'ютерної залежності – це залу­чення дитини до видів діяльності, не пов'язаних із комп'ютером, – скажімо, спорту чи творчості.

    Аби мінімізувати шанси виникнення в дитини комп'ютерної залежності, батьки мають створити в родині атмосферу дружньо­го спілкування, спокою, комфорту й довіри. Якщо дитина повсякчас буде зайнята цікавими справами, матиме цікавих друзів, різнобічні інтереси й захоплення, ставитиме перед собою певні цілі, то «спілку­вання» з комп'ютером ніколи не вийде для неї на перший план. Вона розумітиме, що комп'ютер – це лише засіб для навчання й досяг­нення своїх життєвих намірів.

 

 

 

 

 

              Маленькі неслухи - як не прогледіти, не помилитись                                                                                                                                                   

 

 

        Неслухняні, надміру активні, замкнуті, такі, що не йдуть на кон­такт з дорослими і не вписуються у загальну систему, –  всі ці риси об'єднуються у поняття "складні діти". Успішно взаємодіяти з таки­ми малюками не завжди до снаги навіть їхнім батькам. Що вже говорити про педагогів, які мають організовувати освітню роботу з цілою групою дітей з різними особливос­тями? На допомогу батькам і педагогам надаємо поради різних фахівців щодо виявлення причин неадекватної поведінки дітей та організації ефективної вза­ємодії з ними. Сьогодні поговоримо про прояви розладів аутистичного спектра.

     Дивна поведінка, неслухняність, постійне ігнору­вання прохань і вказівок дорослих – не рідкість для сучасних дошкільнят. Особливо це спантеличує і дратує педагогів, адже їм доводиться мати справу одразу з цілою групою дітей, і поведінка одного ве­редуна іноді стає загрозою для дотримання режиму та плану освітньої роботи всієї групи. Через постійні скарги вихователя в батьків складається вражен­ня, що він упереджено ставиться до їхньої дитини, хоча вони й самі не завжди можуть упоратися з нею. Спробуємо розібратися у головних питаннях, які хвилюють педагогів і батьків "складних" дітей.

Чи завжди некерована поведінка малюка є ознакою невихованості або негативного став­лення до когось?

Звісно, ні. Часом це може бути проявом індивіду­альних особливостей темпераменту дитини або й порушень розвитку.

Так, діти-холерики фізично не можуть перебува­ти у стані спокою. Вони відчувають постійну потребу рухатися, досліджувати, отримувати нові враження у швидкому темпі. Втім, з ними можна поговорити і домовитися про прості правила поведінки. Ці діти здатні, хоч і ненадовго, зупинитися, послухати до­рослого. А зробивши якусь шкоду, можуть миттю прибігти й щиро зізнатися в цьому.

Малюки з гіперактивністю виділяються з-поміж інших виразною незграбністю рухів, невмінням регулювати свою силу. Вони можуть ненавмис­но зачепити, вдарити. При цьому гіперактивний малюк добре усвідомлює, що це погано, відчуває провину й сором за свою надмірну рухливість та незграбність.

Значні труднощі у спілкуванні та регуляції поведін­ки властиві також дітям з розладами аутистичного спектра. Але за своєю поведінкою вони істотно від­різняються від інших дітей і потребують особливого підходу.

Що ж у поведінці малюка має занепокоїти і пе­дагогів, і батьків та спонукати їх шукати допомо­ги у спеціалістів?

Аутистичні розлади мають різноманітні прояви, які можуть по-різному сполучатися між собою. Але суттєві зміни в багатьох сферах розвитку дитини (фізичній, емоційній, пізнавальній та мовленнєвій) мають стати для батьків приводом уважніше приди­витися до свого малюка. Зокрема, варто звернути увагу на такі прояви в поведінці маляти.

 

ТРУДНОЩІ СОЦІАЛЬНОЇ ВЗАЄМОДІЇ

  • Малюк не проявляє інтересу до традиційних ди­тячих забавлянок: "А де ти?", "Ky-ку!", "Де наші ніжки?".
  •  Дитина не прагне до тактильного контакту (обій­мів, погладжувань) –  або виривається, або "об­висає" на руках.
  •  Малюк використовує руку дорослого як інстру­мент для досягнення бажаного, не послуговуєть­ся словами "дай", "ось".
  •  Уникає тривалого погляду в очі.
  •  Він не цікавиться іншими дітьми, їхньою грою. Може спостерігатися знижений емоційний фон, слабка емоційна виразність під час спілкування.
  • Його поведінка незвична, неординарні інтереси, захоплення тощо.
  • У дитини може спостерігатися надмірна захопле­ність технікою, зацикленість на ній, яка витісняє інші інтереси.
  • Малюк використовує побутові предмети не за призначенням, для незрозумілих неігрових дій (часто такі дії не відповідають функціональному призначенню предмета) –  постукування, розгля­дання, крутіння.
  • Дитина постійно викладає іграшки або будь-які предмети в певній послідовності (ланцюжок, по­тяг з кубиків, ляльок, машинок, взуття). Це стає для неї єдиним видом гри. А спроби змінити цю гру спричинюють сильну емоційну реакцію (про­тести, істерику, крик).
  • Дорослим стає майже неможливо залучити ма­люка до спільної гри, ввести інший сюжет чи ігрові дії. Дитина завжди віддає перевагу власним ін­тересам та ігровим діям.

 

НЕЗВИЧНА СЕНСОРНА ЧУТЛИВІСТЬ

Характерною для дітей з аутичними розладами є наявність водночас надмірної (гіпер-) та недостат­ньої (гіпо-) чутливості до різних впливів.

  • Дитина може стати некерованою (плакати, кричати, затуляти вуха, розгойдуватись, бити чи дряпати себе) в ситуації сенсорного пере­вантаження –  незнайоме або людне місце, не­звичні гучні звуки, надмірне штучне освітлення.
  • Малюка майже неможливо вмовити підстриг­тись, обрізати нігті, помитися (чи вимити якусь частину тіла, наприклад, голову).
  • Малюк може прагнути зазнавати ударів, на­вмисно падати. Йому може подобатись відчу­вати тиск на своє тіло (залазить під диван чи до шафи, де багато речей).

Хочемо застерегти: помітивши якісь із пере­лічених ознак незвичної поведінки у вашої дитини, в жодному разі не поспішайте "ставити їй діагноз". Придивіться до малюка уважніше –  можливо, це ситуативний прояв втоми чи роз­дратованості.

 

          Батькам, які спостерігають подібну поведін­ку своєї дитини постійно, обов'язково слід звер­нутися по професійну допомогу, передусім ме­дичну. Необхідно проконсультуватися у дитячого психіатра, клінічного психолога, невропатолога. Тільки комплексне дослідження допоможе уник­нути помилок і спланувати корекційну роботу з дитиною та шляхи реабілітації для всієї родини й для дитини зокрема.

 

 

 

              Педагогічні стереотипи у взаємодії з дитиною                                                                                                                                                                   

 

   Починати навчання малюка треба якомога раніше

 

«ПІСЛЯ трьох уже пізно» - ця книжка Масару Ібуки (Masaru Ibuka), японського інженера та підприємця, одного із засновників корпорації Sony автора новаторських концепцій із виховання та навчання дітей раннього віку, справила на громадян пострадянського середовища неабияке враження. Тож навіть не прочитавши книжку, батьки зробили її назву гаслом життя і почали шукати можливість раннього і надраннього розвитку своїх дітей.

Попит, як відомо, породжує пропозицію, тож, як гриби після дощу, на освітній ниві з'явилися «дошкільні гімназії», «академії для дошкільників», «клуби раннього розвитку» тощо, у яких менедже­ри від освіти і по сьогодні пропонують освітні послуги, які батьки ні оцінити, ні проаналізувати, ні прокоментувати не можуть. Але у їхній свідомості закарбовано досвід, який продукує стереотипну поведінку батьків –  розпочинати вчити дитину треба якомога раніше. і вчать: англійську у дев'ять місяців, рахунок у два роки, а підгузки знімають у шість років. і це не жарт! Та не помічають батьки, що знання ан­глійської зводиться до вивчення двох-трьох десятків слів-назв; раху­нок –  до послідовного називання чисел, а прочитане дитина і в п'ять, і в шість років переказати не може. Але читає вона з двох чи трьох ро­ків, і навчали її за імпортними програмами й методиками.

 

Мама Андрійка П. (З роки 5 місяців) ще під час знайомства з практичним психологом наголосила: «Андрійко вміє рахувати!». Про  те, виконуючи завдання «викласти тарілочку за зразком», хлопчик не зміг скористатися своїм умінням рахувати і виклав усі великі сині круги замість потрібних чотирьох. Та й інші елемен­ти візерунка були використані так само: скільки дали –  стільки й виклав. Адже вміння Андрія рахувати зводилося до називання чисел у зростаючій послідовності до 39, якщо йому вчасно підка­зували «40», то хлопчик упевнено продовжував до 139. На щастя, мама була присутня при виконанні хлопчиком цього завдання і по завершенні сказала: «Дякую, я все зрозуміла!» Зауважимо, що Андрій виконував це завдання у парі зі своїм однолітком. На від­міну від нього, Олексійко зовсім не вмів рахувати, проте орієнтувався у просторо­вому розміщенні предметів і вмів співвід­носити певний елемент з відповідним на зразку. На жаль, батьки почасти забувають, що вміння рахувати –  це інструмент для розв'язання пізнавальної чи прак­тичної задач, а не елементарне послідовне називання чисел.

 

 

Зарубіжна система освіти (і дошкільна також) –  ліпша за вітчизняну

 

 

Більшість батьків і частина педагогів-«дошкільників» вважа­ють, що зарубіжна система освіти, зокрема й дошкільної, ліпша за вітчизняну. Звідси засилля на теренах дошкільного виховання іно­земних розробок та технологій: система Марії Монтессорі (Maria Montessori), вальдорфська педагогіка, система Глена Домана (Glenn Doman) тощо. Часто менеджери від освіти, обираючи на власний розсуд ту чи ту технологію, беруть її у чистому вигляді, не аналізу­ючи причин, які породили той чи той підхід, часових та соціокультурних особливостей, не адаптуючи її до умов сьогодення і потреб своїх вихованців, та усіма доступними способами рекламують обра­ну технологію та себе.

 

Батько, який захотів контролювати процес виховання своєї доньки у дитячому садку, створив для цього «Клуб раннього розвитку». Саме батько (тепер засновник освітньої установи) визначає правила роботи закладу –  суто офісні: наприклад, на маму, яка спізнилась забрати дитину після занять хоча б на 10-15 хв., буде накладено штраф; визначає освітню технологію, за якою пра­цює клуб, приймає на роботу персонал тощо, проте ані якість, ані адекватність освітнього процесу за обраною технологією він оці­нити не в змозі.

 

Багато хто з батьків вважають вітчизняну освіту гіршою за за­рубіжну. Вони впевнені, що дитячий садок не може забезпечити пов­ноцінного становлення особистості  маленької людини, тож торованим шляхом ведуть своїх малюків до всіляких дитячих центрів, які «забезпечують розвиток дитини». Але такі центри здебільшого працюють увечері, після того як дитина прожила день у дитячому садку. Зиску від такої науки мало, адже стомлена дитина не в змозі сприймати «потрібну їй» інформацію. До того ж потім батьки нерву­ють з приводу того, що малюка ніяк не можна втихомирити і вклас­ти спати. Але цю претензію їм варто адресувати виключно собі, бо саме вони і створили всі умови для перевтомлення та перезбудження нервової системи дитини.

Цей батьківський стереотип виник через брак достовірної ін­формації серед батьківської аудиторії щодо специфіки освітньої робо­ти дитячого садка –  її змісту цілей, форм реалізації тощо –  з одного боку, а з іншого –  перспективи навчання дитини у школі, яка лякає батьків. Але підготовка до школи, яку власне і пропонують такі цен­три (навчання читання, рахунку тощо), не тотожна психологічній го­товності дитини до систематичного шкільного навчання.

 

        Навчати дошкільників легко

 

Чомусь у багатьох людей, зокрема й педагогів-«недошкільників», укорінилася думка, що навчати дошкільників легко. А тому освітою дітей дошкільного віку нині в Україні не займається лише ледачий.

Благодійний фонд організовує розвивальні заняття для дітей з малозабезпечених сімей, які не відвідують дитячий садок. Ідея, безумовно, гуманна і заслуговує на підтримку. Проте, як майже завжди, організовує таку роботу людина, яка жодного відношення до педагогічної діяльності, а тим паче до дошкільної педагогіки, не має! На запитання: «Як ви обираєте педагогів для виконання цієї роботи?», –  адміністратор відповіла: «Ми пере­глядаємо кілька перших занять і, якщо не подобається, угоду роз­риваємо».

Тож маємо кілька запитань дещо риторичного характеру: не подобається кому –  адміністратору, який не має профільної освіти, а тому й оцінити роботу не здатен; батькам, яким зазвичай не часто подобається робота педагога з підгрупою дітей, а не лише з їхньою дитиною; чи власне малюкам (тут є значно більше ніж один варіант пояснення дитячої поведінки) –  не сподобалась конкретна людина; не сподобалось те, що вона пропонувала чи як саме пропонувала... У будь-якому разі ці запитання так і лишаються без відповідей від­повідальної особи.

Оскільки перераховані та подібні освітні установи не мають у своєму штаті педагогів - «дошкільників», то й не дивує незнання і нехтування дитячою психологією, дошкільною педагогікою і ме­тодикою навчання дітей дошкільного віку. Менеджери від осві­ти навчальний процес асоціюють лише з тим, який запроваджено у школі, а тому й навчання дошкільників у таких закладах орга­нізовують за шкільним шаблоном.

 

 

 

 

      Сімейні взаємини як чинник розвитку дитини                                                                                                                                                                     

 

 

 

Проблема сімейних взаємин як чинника психофізичного бла­гополуччя дитини в умовах сім’ї є особливо актуальною, адже від її розв’язання залежить успішність соціалізації дитини в колективі однолітків та її благополучне становлення як особистості.

Дослідження вітчизняних психологів Олексія Леонтьєва, Олек­сандра Лурії, Давида Ельконіна та інших показали, що психічний розвиток дитини визначається її емоційним контактом та особли­востями співпраці з батьками. Тому можна впевнено стверджувати, що на сімейні взаємини впливають:

 

 

 

 

тип сім’ї;
позиція дорослих;
стиль взаємин;
роль, яку батьки відводять дитині в сім’ї.

 

Сімейні взаємини мають неабиякий вплив на формування осо­бистості дитини, на думку американського психолога Карла Роджерса, вони передбачають розвиток усіх членів сім’ї. Особливу роль учений відводив спільному переживанню радості в сім’ї, терпимості та толерантності членів сім’ї одне до одного.

Російський психолог Михайло Мацковський виокремив дев’ять основних функцій сім’ї. З-поміж найбільш важливих – такі:

 

виховна, що передбачає – формування особистості дитини, розвиток її здібностей та інтересів, передання дитині дорослими членами накопиченого суспільством соціального досвіду,  збагачення її інтелекту;
вплив на розвиток особистості кожного члена у продовж  усього життя;
постійний вплив дитини на батьків, що спонукає активного самовиховання;
емоційна, що передбачає отримання емоційної підтримки психологічного захисту, а також емоційну стабілізацію  індивіда;
духовного збагачення, що передбачає розвиток особистостей членів сім’ї, духовне взаємозбагачення.

 

Одна з базових потреб людини – потреба в емоційній прив’язаності – особливим чином може проявлятися у взаєминах із дитиною. Дитина має багато потреб. Первинними потребами  дитини є такі:

 

потреба в любові, доброзичливості та теплоті почуттів, в емоційному контакті. Дитина має відчувати інтерес батьків до її слів та дій. Зі свого боку дитина проявляє: інтерес до життя батьків і сім’ї в цілому;
необхідність у самоствердженні як особистості, в якої розвиваються та реалізують індивідуальні здібності;
потреба в повазі. Дитина стає пригніченою, якщо до неї ставляться зневажливо та несерйозно, якщо її принижують, критикують, повчають. Через постійну критику дитина схильна відчувати свою неповноцінність.

 

Ігноруючи спілкування з дитиною, батьки провокують виникнення в неї страхів. Наслідки батьківської «прохоло­ди» можуть супроводжувати дитину впро­довж багатьох років життя у вигляді стра­хів, тривожності, недовірливості, почуття самотності та покинутості, невміння бути самостійною, відповідати за свої вчинки тощо.

У сучасній психології існує чимало класифікацій батьківського ставлення (типів, стилів сімейного виховання). У до­слідженнях Андрія Личка та Едмонда Ейдеміллера представлено класифікацію дисгармонійних типів сімейного вихо­вання:

 

емоційне неприйняття – усвідомлене або неусвідомлене ототожнення дитини з певними негативними момен­тами свого життя. Дитина в такій ситуації може відчувати себе «перешкодою» в житті батьків, які у взаєминах із нею встановлюють велику дистанцію. У крайньому варіанті це виховання на кшталт Попелюшки;
потуральна гіперпротекція – дитина перебуває в центрі уваги сім’ї, яка намагається максимально задовольнити її потреби. Цей тип виховання сприяє розвитку демонстра­тивних і гіпертимних рис особистості дитини;
домінантна гіперпротекція – дитина перебуває в центрі уваги дорослих, які віддають їй багато сил та часу, але вод­ночас позбавляють самостійності шляхом постійних обме­жень та заборон;
жорстоке поводження – на першому плані емоційне не­прийняття дитини, що проявляється у формі фізичного та морального насилля, позбавлення задоволення, незадово­лення її потреб;
гіпопротекція – дитина позбавлена батьківської уваги, батьки не цікавляться нею і не контролюють її. Таке вихо­вання особливо несприятливе в разі акцентуацій гіпертимного та нестійкого типів.

 

Причини дисгармонійного виховання різні. Іноді їх визначають обставини в житті сім’ї, що не дають змоги налагодити адекватне виховання. За функціональними особливостями розрізняють гармо­нійні та дисгармонійні сім’ї.

Отже, гармонійні сімейні взаємини відіграють вирішальну роль у процесі розвитку дитини, адже їй життєво важливо відчувати себе прийнятою, почутою та щасливою.

 

 

 

 

 

 

Затримка психічного розвитку                                                                                                                                                                                                   

 

 

ЗПР - одна з найвідоміших абревіатур в сучасному світі. Особливо часто

 

їй користуються люди, у яких є діти. Останнім часом вона все частіше

 

з'являється в дитячих медичних картах. Затримка психічного розвитку

 

у дітей є складним порушенням, при якому в різних дітей страждають

 

різні компоненти їх психічної, психологічної та фізичної діяльності.

 

 

 

Причини ЗПР

 

1. Біологічні:

патологія вагітності (важкі токсикози, інфекції, інтоксикації і травми),
внутрішньоутробна гіпоксія плода; недоношеність;
асфіксія і травми при пологах;
захворювання інфекційного, токсичного і травматичного характеру на ранніх етапах розвитку дитини;
генетична зумовленість.

 

2. Соціальні:

тривале обмеження життєдіяльності дитини;
несприятливі умови виховання, часті психотравмуючі ситуації у житті дитини.

 Відзначаються також різні варіанти поєднання кількох факторів різного походження.

 

ЗАНЯТТЯ ДЛЯ ДІТЕЙ З ЗПР    мають бути як груповими, що проводяться вихователем, так і корекційно-розвивальними, що проводяться фахівцем (логопедом, дефектологом). Діти з ЗПР не готові до навчання, так як у них не сформовані знання, уміння і навички, необхідні для засвоєння програми. В результаті діти не здатні опанувати читання, письмо, рахунок без кваліфікованої допомоги. Викликає утруднення дотримання норм поведінки, прийнятих у навчальному закладі. Ослаблена нервова система тільки погіршує ці труднощі. Швидке стомлення, зниження працездатності, нездатність завершити розпочату справу, яскраво характеризують дітей з ЗПР. Багато хто з таких дітей мають проблеми із зоровим, слуховим і тактильним сприйняттям.

МОВА       відіграє одну з головних ролей в психічному розвитку, у формуванні мислення і у всій психічної діяльності дітей в цілому. Поява мови в пізнавальної діяльності дітей веде до великої перебудови всіх базових психічних процесів, притаманних їм на даних етапах розвитку. Власне процес засвоєння мови визначає розвиток і вдосконалення основних розумових операцій (аналіз і синтез, порівняння та узагальнення, абстракція). У процесі формування і становлення психічного розвитку дітей, мова відіграє воістину важливу роль. Саме тому, дуже часто, затримка психічного розвитку супроводжується різноманітними проблемами з промовою. Даний феномен отримав назву ЗПРР (затримка психомовного розвитку) і характеризується тим, що у дитини спостерігається не тільки порушення мови, але і розлад емоційного плану, а також розумового розвитку в цілому. Дитина не здатна чітко розуміти і виконувати адресовані їй прохання, погано і мало розмовляє, чи не емоційна. При затримці психомовного розвитку процес розвитку мови відрізняється від норми лише темпами, а переходи з однієї стадії розвитку мови на іншу часто мають стрибкоподібний характер, як це властиво і дітям без порушень. Саме даний факт дозволяє зробити висновок, що рання діагностика і своєчасне лікування допоможуть подолати наявні порушення ще до надходження дитини в школу. 

 Фахівці, необхідні для корекції затримки психічного розвитку:

дефектолог
логопед
 психолог